Поріг
школи… Ступивши з нього випускником, ти повертаєшся уже у новому статусі.
Колись це була лише дитяча гра, тепер – твоя професія, твій вибір, початок
дорослого життя. Переповнюють радість, хвилювання, збентеження. У голові купа
запитань до самої себе: «Яким я буду вчителем? Чи будуть любити мене діти? А
якщо нічого не вийде? Чи не підведу я своїх учителів?» Та жодного разу не
виникло питання: «Чи дійсно я хочу бути педагогом?» Мабуть, це невід’ємна
частина мене.
Щодня
переді мною учні, усі такі різні, але у кожного в очах горить вогник цікавості,
гри, довіри. І так важливо не втратити його, не загасити… Діти чекають від учителя не лише
12 балів, безцінним є добре, лагідне слово педагога, ніжний погляд,
батьківська ласка, а головне – віра у кожного. Я хочу стати для них прикладом, вірним порадником, подругою. На моїх очах вони
дорослішають, змінюються, через роки уже не
щебечуть про свої пригоди, обступивши
вчительський стіл. Їхні запитання
стали серйозними, а не по-дитячому наївними, як колись. Разом з ними
змінююсь і я… Та професія вчителя особлива – з кожним поколінням учнів ми
повертаємося у дитинство ще і ще… Лише з деяким сумом поглядаємо на випускників, розуміючи, як швидко плине час.
Я
люблю своїх дітей і на кожного з них покладаю великі надії. Вони вчаться у
мене, а я вчусь у них, самовдосконалююсь, освоюю нові обрії. Прагну здивувати
на уроці, запалити маленькі серця бажанням пізнавати, досліджувати, фантазувати, щоб залишити у їхніх душах
світлий і радісний спогад про шкільні
роки. І тоді вони обов’язково повернуться на шкільний поріг…
Немає коментарів:
Дописати коментар