Притча

Був  чудовий  тихий  вечір.  Біля  відкритого  вікна  сидів  чоловік, поринувши в глибокі роздуми. Його мучило питання: що таке життя?  На тротуарі  з’явилася  група  студентів,  які  жваво  обго-ворювали  різні  теми.  Проходячи  повз  вікна,  один  із них  сказав, що  життя —  це  постійне  навчання.

— Правильно, —  сказав  про  себе  чоловік.  Та все ж  ця  відповідь  не задовольнила  його  розум.

У пошуках відповіді він підняв свої очі до неба і погляд його зупинився на павукові, який сидів на своєму «троні» над вікном, який  нібито  йому  сказав:

— Життя — це вічна плутанина. Але цією плутаниною я швидко рухаюся  з місця  на місце,  досягаючи  навіть  царських  палат.

Після довгих і безрезультатних роздумів наш учений вийшов на свіже  повітря.  Він  проходив  густим  гаєм  і почув  прекрасний спів  солов’я,  який  нібито  говорив:

— Життя —  це  постійний  спів.

Ідучи  далі,  чоловік  побачив  на  лузі  вола,  який  жадібно  їв траву  і нарікав  на свою  долю:

— Життя — це взаємне поїдання. Сьогодні я їм траву, а завтра з’їдять  мене!

Згодом  чоловік  побачив  курку,  яка  вела  своїх  курчат.  Коли курчата наблизилися до води, кинулись у воду і попливли, залишивши  курку  в повному  нерозумінні.  Вона,  звичайно,  не розу-міла,  що  господиня  підклала  їй качині  яйця.

— Життя —  це  неможливість! —  бідкалася  курка.

Направляючи  свої  кроки  додому,  вчений-шукач  почув  плач дитини.  Від  болю  стиснулося  його  серце,  а якийсь  тихий  голос шепотів  йому:

— Життя —  це ж  сльози  і переживання.

Потім він повернувся додому і, поклавши свою стомлену голову на  подушку,  сам  собі  сказав:

— Життя —  це  вічний  пошук.